Межі дозволеної правди: мовні стратегії репрезентації Голодомору в регіональних офіційно-ділових текстах Сумщини

Abstract

У статті здійснено мовознавчий аналіз регіональних офіційно-ділових документів періоду Голодомору 1932–1933 років на матеріалі Сумщини. Дослідження зосереджене на виявленні мовних стратегій, за допомогою яких у протоколах партійних органів, розпорядчих листах, доповідних записках, прокурорських матеріалах та заявах «знизу» репрезентується голод і пов’язані з ним насильницькі практики. Показано, що офіційно-діловий дискурс не лише фіксує управлінські рішення, а й активно формує межі допустимого проговорення трагедії. Виявлено переважання таких стратегій, як евфемізація, зниження оцінного тону, замовчування фактів і використання стандартних мовних кліше. Ці підходи формують зредуковану та ідеологічно контрольовану репрезентацію історичної травми. Установлено, що маскування голоду й насильства реалізується через усунення виконавця дії, абстрагування подій, евфемістичну адміністративну лексику та домінування статистичних показників. Доповідні записки репрезентують мову вимушеної правди, у якій частково знімається евфемізація, проте зберігається мовна лояльність до системи. Прокурорські матеріали формують модель контрольованого викриття, коли насильство називається прямо, але відповідальність локалізується на окремих виконавцях. Скарги й заяви «знизу» демонструють крайні межі дозволеної правди, поєднуючи детальний опис репресивних практик із мовою страху та ідеологічно прийнятними формулами. Офіційно діловий дискурс відтворює канонічні моделі радянської мовної політики, обмежуючи можливості відкритого розуміння Голодомору як геноциду українського народу. Зроблено висновок, що регіональні офіційно-ділові тексти утворюють цілісну систему мовних стратегій, у межах якої контролюється не саме існування трагедії, а спосіб її називання, що сприяло тривалому витісненню Голодомору з публічного мовного простору.