Форс-мажор у договірних відносинах інтелектуальної власності: ліцензійні та франчайзингові угоди в умовах воєнного часу

Abstract

Стаття присвячена комплексному аналізу правових механізмів форс-мажору (ст. 617 ЦКУ) та істотної зміни обставин (Hardship) (ст. 652 ЦКУ) у специфічних договірних відносинах, що базуються на використанні інтелектуальної власності (ІВ), зокрема ліцензійних та франчайзингових (комерційної концесії) угодах, в умовах повномасштабного воєнного стану в Україні. Актуальність проблеми зумовлена безпрецедентними викликами, створеними військовою агресією, які безпосередньо впливають на можливість використання об'єктів ІВ, руйнують бізнес-моделі та викликають значний економічний дисбаланс. Франчайзингові угоди, як комплексні договори, що включають передачу ноу-хау, операційну підтримку та прив'язку до конкретної території, виявилися особливо чутливими до цих зовнішніх потрясінь. Мета дослідження полягає у розробці практичних рекомендацій для мінімізації правових ризиків шляхом розмежування та коректного застосування інститутів форс-мажору та Hardship. Основні положення та висновки дослідження: 1. Розмежування Форс-Мажору (ст. 617 ЦКУ) та Hardship (ст. 652 ЦКУ) Ключовий висновок статті полягає у необхідності чіткого розмежування цих двох інститутів: Форс-мажор (ст. 617 ЦКУ): Застосовується лише у випадках об'єктивної неможливості виконання зобов'язання (наприклад, знищення об'єкта, де використовувався патент, або окупація території, що унеможливлює користування ТМ). Основний наслідок – звільнення від відповідальності (штрафів, пені, збитків) на період дії обставин. Hardship (ст. 652 ЦКУ): Застосовується, коли виконання не стало неможливим, але призвело до істотного порушення співвідношення майнових інтересів (наприклад, падіння прибутків, девальвація, що унеможливлює сплату роялті без значних втрат). Основний наслідок – право вимагати зміни умов договору або його розірвання через суд, а не автоматичне звільнення від обов'язку. 2. Суворий стандарт доведення (Позиція Верховного Суду) Стаття акцентує, що воєнний стан (засвідчений ТПП) не має преюдиційного характеру та не звільняє від відповідальності автоматично. Судова практика Верховного Суду (ВС) встановлює високий стандарт доведення причинно-наслідкового зв'язку, вимагаючи від боржника довести: Прямий вплив (Каузальність): Об'єктивна неможливість виконання зобов'язання настала саме внаслідок військових дій, а не комерційних ризиків чи власної недбалості. Об'єктивна неможливість: Обставини зробили виконання договору не просто ускладненим (наприклад, зменшення прибутку), а об'єктивно неможливим. Добросовісна поведінка: Сторона зобов'язана була вжити всіх можливих заходів для мінімізації наслідків, включаючи своєчасне повідомлення та пошук альтернативних шляхів виконання (наприклад, релокація використання ІВ, перехід на онлайн-канали). 3. Фінансові зобов'язання та Hardship Фінансові зобов'язання (сплата роялті, паушальних внесків) у переважній більшості випадків не кваліфікуються як форс-мажор. Зниження прибутків, падіння попиту чи девальвація є комерційними ризиками, які підпадають під сферу дії Hardship (ст. 652 ЦКУ). Це означає, що сторона повинна звертатися до суду з вимогою про зміну умов, а не вимагати повного звільнення від платежу. Для підвищення стійкості договорів ІВ в умовах воєнного стану пропонується: Деталізовані застереження про форс-мажор: чітко визначати конкретні воєнні події та обсяг зобов'язань, які вони призупиняють (наприклад, FM, що впливає на логістику, не повинен звільняти від сплати за онлайн-сервіси). Впровадження Hardship Clauses: Включення в договори ІВ положень, заснованих на ст. 652 ЦКУ, із чіткими "тригерами" (наприклад, падіння прибутку на X%) та обов'язковим протоколом переговорів для зміни фінансових умов. Використання ADR: Застосування медіації та арбітражу (особливо для міжнародних угод) як ефективніших механізмів для врегулювання спорів, що виникають на ґрунті Hardship, що дозволяє зберегти партнерські відносини та гудвіл. Таким чином, у пост-воєнному регулюванні договірних відносин у сфері ІВ домінує індивідуалізований підхід, який вимагає від суб'єктів доведеного, прямого та об'єктивного зв'язку між військовими подіями та неможливістю виконання конкретних контрактних умов, а не просто посилання на загальний факт війни.