Мовне вираження мотиву смутку в ідіостилі В. Свідзінського

Abstract

У статті проаналізовано провідний мотив смутку у творчості В. Свідзінського, що підпорядкований розкриттю емоційного стану ліричного героя – часто на тлі змалювання довкілля – під час його рефлексій над плинністю часу, спогадів про втрату коханої. Вираженню зазначеного мотиву слугують лексичні одиниці, що безпосередньо відображають стан смутку чи вказують на нього, (туга, сум, смуток, печаль, запечалля; сумний, сумовитий, смутен, смутливий, журливий, печальний; засмутитись, посмутніти, сумувати, смутитися; смутно, сумно, тоскно), слова на позначення мовчання, відчуття холоду, а також словообрази природи (сад, вітер, зозуля), простору (поле, гай, місто, кладовище), часу (вересень, вечір). Визначальними у творчості поета є спогади про рідний край, які допомагають ліричному героєві знайти душевний спокій, забути печалі, переживання, життєві проблеми. Сум у поезії Володимира Свідзінського набуває й позитивного звучання. Це стосується тих віршів, у яких змальовано тему кохання. Поет зображує почуття суму через персоніфікацію образу весни. Мотив смутку в поетичній мові письменника тісно переплітається з мотивом тиші, що засвідчує передовсім пейзажна лірика. А також досить часто поєднується з мотивом самотності, що, безперечно, має логічне пояснення: самотність не є ознакою піднесеного настрою. Особливо це стосується поезій, у яких В. Свідзінський згадує померлу дружину. Для художнього, емоційного відтворення журби, суму, безвиході ліричного героя автор використовує різні синтаксичні засоби, серед яких домінують повтори, порівняння, ампліфікаційні та градаційні ряди однорідних членів речення. Ці синтаксичні структури побудовані на використанні слів на позначення емоційного стану смутку. Для посилення змісту, емоційної напруги письменник активно вдається до анафори та алітерації.