Поєднання східної і західної правописних традицій у Харківському правописі

Abstract

У розділі представлено процес інтеграції правописних норм двох яскраво виражених варіантів української мови у 20-х роках ХХ ст.: східноукраїнського та західноукраїнського, що відрізнялися правописом, лексикою і граматикою та базувалися на різних діалектних основах. Окреслено діяльність правописних комісій, створених в період відновлення української державності 1917 р., основними напрацюваннями яких стали «Найголовніші правила українського правопису» (1918), «Головніші правила українського правопису» (1919) та академічні «Найголовніші правила українського правопису» (1921). Схарактеризовано зміни, ухвалені в під упливом академічних правил у новій редакції Галицького правопису «Правописні правила, приняті Науковим товариством імені Шевченка у Львові» (1922). З’ясовано, що напрацювання представників наукових осередків Сходу та Центру України, з одного боку, та Галичини – з другого, стали підґрунтям випрацювання мовного Кодексу впродовж роботи Всеукраїнської правописної конференції у Харкові (1927). На цій основі розроблено, погоджено й ухвалено нову редакцію українського правопису 1928 р., названого Харківським. Констатовано, що основний його критерій – «критерій національної єдності» – мав за мету зберігати традицію і «переємність». Харківські мовознавці разом із представниками Галичини В. Сімовичем, І. Свєнціцьким, К. Студинським погодили науково опрацьовані правила орфографії, які стали основою Соборного українського правопису та були схвалені Науковим товариством імені Тараса Шевченка. Найважливіші дискусії стосувалися двох найбільш суперечливих правил: як передавати чужомовні l і g, що спиралися в обидвох частинах України на дві різні традиції – західноєвропейську (на Західній) та візантійську (на підросійській Україні). Правопис л/ль, г/ґ найбільше відрізняв галицьку та наддніпрянську орфографічні традиції. Конференція ухвалила зберегти обидві, закріпивши відповідно за словами грецького та латинського походження.