Принципи права як джерело захисту прав людини в Україні та Європейському Союзі

Abstract

Поширення методології природно-правового мислення як інструментарію наукових досліджень та платформи взаємодії людини і держави поступово призвело до розширення наукового дискурсу щодо сутності, ролі та місця принципів права у механізмі правового регулювання. Кінець ХХ – початок ХХІ століття для вітчизняної загальнотеоретичної юриспруденції знаменувався збагаченням наукових досліджень сутності принципів права як одного з основних елементів правової доктрини, правової системи держави, процесів правотворення та реалізації права. Вплив європейської інтеграції, вступ України до Ради Європи та ратифікація Конвенції про основоположні права та свободи стали переламними факторами у переосмисленні сутності принципів права як джерела права. Аналіз європейської системи захисту прав людини дозволив сформулювати наступні особливості її організації та функціонування: наявність двох регіональних інституційних систем захисту прав людини, які реалізуються в межах Ради Європи та в межах ЄС частково носить характер конкуренції та частково взаємно субсидіарний характер. Феномен конкуренції між системами захисту прав людини Ради Європи та ЄС носить політичний та організаційний характер, зберігаючи при цьому змістовну єдність та уніфіковане розуміння застосовуваних принципів права. Розвиток судової практики як середовища формування принципів права відбувався завдяки унікальному поєднанню та співіснуванню юрисдикцій Суду ЄС, ЄСПЛ та національних судових систем держав-членів. Головним вектором розвитку правотворчої та правозастосовної практики ЄС можна вважати поступове напрацювання живого, динамічного прецедентного права, аксіологічним ядром якого виступають найважливіші загальні принципи права. Поєднання у правовій системі ЄС елементів континентального та загального (прецедентного) права дозволило Європейському Союзу побудувати ефективну систему захисту прав людини з поступовим збільшенням питомої ваги судових прецедентів.