Екологія мови – екологія душі : до питання про роль неозапозичень в українській мові

Abstract

У статті проаналізовано неозапозичення, їх функціонування в різних сферах життя суспільства та адаптацію до системи української мови. Визначено екстра- та інтралінгвальні чинники, що сприяють входженню чужомовних лексем до складу сучасної української літературної мови. Основну увагу зосереджено на ролі неозапозичень у мові-реципієнті, доцільності активного вживання в україномовному просторі, їхніх перевагах та недоліках. Новітні запозичення, аналізовані в роботі в контексті екологічності використання мови в різних суспільних сферах, дібрані шляхом суцільного вибирання з електронних, друкованих періодичних видань, інших засобів масової інформації, наукових, офіційно-ділових, розмовно-побутових усних текстів. Початок XXI століття характеризується мовною ситуацією, коли англійська мова, виконуючи роль глобального вербального “посередника”, здійснює неоднозначний вплив на українську, що породжує питання про вжиття заходів щодо сприяння збереженню рідної мови та національно-культурного мислення. Оскільки мова й культура взаємопов’язані, то мова несе в собі значний культурно-ідеологічний заряд. Просування і домінування неозапозичень як засобу спілкування неминуче призводить до того, що разом з іншомовною лексикою проникає чужа культура та ідеологія, що з часом буде протирічити місцевому національно-культурному мисленню. У період глобалізації проблема активного входження неозапозичень в україномовний простір та питання їхнього адекватного сприйняття та інтерпретації учасниками комунікації набувають нового змісту. Співіснування власне української та запозиченої лексики в межах однієї мови потребує не тільки тлумачення і кодифікації останньої, але й створює необхідність уніфікації понять, що превалюють в окремій суспільній сфері. Порушено проблему перенасичення української мови словами іншомовного походження та посиленого впливу неформальних, нелітературних елементів у мовленні на сучасний мовний процес. Екологія мови передбачає рівень володіння нормами усної і писемної літературної мови, свідоме, цілеспрямоване вживання слів залежно від мети й обставин спілкування; збереження рідної мови у взаємодії з іншими мовами.