Біпатризм: український і зарубіжний досвід

Abstract

Стаття присвячена дослідженню проблеми нормативної регламентації множинного громадянства в Україні як національним, так і міжнародним законодавством. Ця проблема була об’єктом наукових дискусій із моменту проголошення незалежності України й до сьогодні. Протягом цього часу законопроектна робота у згаданому напрямі була неоднозначною і суперечливою. Чинним Законом «Про громадянство України» на підставі положень Конституції закріплений принцип єдиного громадянства, а добровільне набуття іноземного громадянства є підставою для втрати українського. Світові тенденції до визнання інституту множинного громадянства, його регламентація міжнародно-правовими актами, колізійність національних законодавств (коли набуття громадянства за «принципом ґрунту» чи «принципом крові» може призводити до біпатризму), сучасні політичні процеси, що відбуваються в Україні (гібридна війна, трудова міграція, консолідаційні процеси), зумовлюють подальшу наукову зацікавленість у дослідженні питання множинного громадянства (біпатризму). Автор звертає увагу на те, що поняття «подвійне громадянство» і «множинне громадянство» не є тотожними. Перше пов’язано з наявністю в особи громадянства адміністративно-територіальних одиниць, а друге свідчить про належність однієї особи до громадянства декількох держав. Автор доходить висновку, що Україна намагається змінити підходи до проблеми множинності громадянства, проте доцільним у цій ситуацій вважаємо одержання від Конституційного Суду України тлумачення принципу єдиного громадянства: чи дорівнює він забороні множинного громадянства. Пошук оптимального шляху до вирішення проблеми множинного громадянства вимагає наукового обґрунтування запропонованих у законопроектах обмежень і відповідальності, а також чіткого нормативного врегулювання механізмів контролю держави за їх забезпеченням.