Про два періоди розвитку української мови: історичні паралелі

Abstract

У серпні 1991 р. Україна, від’єднавшись від СРСР, відновила свою незалежність. Відтоді в державі розпочався процес відродження національної історичної пам’яті, адже довготривале перебування України під владою Москви призвело до того, що українці почали поступово забувати своє коріння, цуратися рідної мови, нехтувати усталені традиції. Там, де радянському тоталітарному режимові не вдавалося знищити українців фізично, застосовано інших методів. Одним із найнебезпечніших і дієвих виявився метод русифікації, руйнівні наслідки якого відчуваємо ще й сьогодні. Українцям знадобилося не одне десятиліття, щоб хоча б почасти позбутися комплексу меншовартості й нарешті усвідомити, що мова – то є не просто спосіб спілкування між людьми, а то є універсальний інструмент, за допомогою якого можна об’єднувати людську масу в єдину націю, здатну дати гідну відсіч будь-якому ворогові. Про свій намір розбудовувати взаємовідносини з Європейським Союзом на принципах інтеграції Україна заявила ще на початку 1990-х, а в 1998 р. наша держава вже мала затверджену «Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу». Внутрішні реформи, спрямовані на створення надійних механізмів політичної стабільності та безпеки, на модернізацію української економіки та подолання технологічної відсталості, на забезпечення верховенства права, поваги до прав людини і основоположних свобод, заторкнули й питання функціонування й розвитку сучасної української мови. Останні кілька років українська мова переживає бурхливий період свого розвитку, а в щоденний узус українців увійшла терміносполука «лагідна українізація», схожа на «українізацію» – термін, яким названо період не менш бурхливого розвитку нашої мови в 20-ті роки минулого століття. Проведено історичні паралелі між двома окресленими періодами розвитку української мови, загальниково проаналізовано її стан і статус. Акцентовано на взаємозв’язку між євроінтеграційними процесами, що відбуваються в Україні сьогодні, і тими трансформаціями, які простежуються в сучасній українській мові. Відповідно до мети застосовано загальнонауковий метод – актуалістичний, методологічну основу якому правлять принципи історизму, причиновості, системності й принцип загального зв’язку явищ. Доведено, що сьогодні держава проводить цілісну мовну політику, і це позитивно відбивається як на статусному, так і на корпусному плануванні української мови.