Мовні стратегії осмислення Голодомору на Сумщині 1932–1933 років в усних наративах очевидців

Abstract

У статті здійснено дискурсивний аналіз усних наративів очевидців Голодомору 1932–1933 років на території Сумщини. Метою дослідження є виявлення та систематизація мовних стратегій репрезентації травматичного історичного досвіду, зафіксованого у спогадах селян регіону. У результаті аналізу встановлено, що усні свідчення формують специфічний тип травматичного дискурсу, для якого характерні стратегії замовчування й евфемізації, фрагментації пам’яті та емоційної інтенсифікації. Виявлено, що уникнення прямого номінування трагедії поєднує елементи психологічного захисту, вплив політичної цензури, культурні норми мовчання та особливості колективної пам’яті; за допомогою евфемізмів передається не лише сам факт історичної катастрофи, а й внутрішній світ людини, яка боролася за виживання. Нелінійна організація наративу і фрагментарність виступають ознаками автентичності свідчення, відображають афективну структуру травматичної пам’яті. Повтори, експресивні форми та тілесні метафори вербалізують трагічний досвід, який виходить за межі звичайної раціональної комунікації, стають природним способом відображення екстремальних життєвих випробувань. Проаналізовані усні свідчення очевидців Голодомору 1932–1933 років на Сумщині демонструють, що специфіка регіону, зокрема його аграрний характер, локальні мовні відмінності та родинні традиції передавання спогадів, має значний вплив на способи вербалізації травматичного досвіду. Регіональний контекст дає змогу точніше простежити варіативність мовних механізмів осмислення трагедії. Доведено, що мовні стратегії виступають не лише засобом вербалізації пережитого, а й механізмом когнітивної та психологічної організації екстремального досвіду. Усні наративи засвідчують, що пам’ять про трагедію структурується переважно афективно, а не хронологічно, що й визначає особливості її мовного оформлення.